Психологія і помилки

Редагування матеріалів нерідко відкриває певні закономірності, не пов’язані з темою статті Іноді можна прослідкувати психологію не тільки окремої людини, але й цілого покоління. Ознайомимось із таким уривком:

«Після тривалих розмов та ініціацій відкривається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка Літературний інститут.  11 вересня відбулося перше розширене засідання робочої групи по створенню Інституту, яку очолює проректор університету Відкриваючи засідання, він сказав, що ректорат університету Володимир Анатолійович Бугров конструктивно зреагував на пропозицію ініціативної групи відомих письменників щодо створення Інституту, передав у вищі державні інстанції відповідне клопотання, а також доручив університетським філологам підготувати для цієї мети пакет потрібної в таких випадках навчальної документації. (А серед ініціаторів створення Літінституту були письменники І. Дзюба, І. Драч, Ю. Мушкетик, М. Наєнко, Б. Олійник і В. Яворівський;). У підготовці стартової навчальної документації брала участь також Національна спілка письменників, зокрема її голова В. Баранов, відповідальний за роботу з молодими авторами С. Пантюк, поети й прозаїки В. Герасимюк, В. Даниленко, В. Фольварочний та ін.».

Що ж найбільше привернуло мою увагу в цьому уривку? Звернімо увагу, як автор називає проректора університету і як він називає письменників. «Володимир Анатолійович Бугров» і «І. Дзюба, І. Драч, Ю. Мушкетик, М. Наєнко, Б. Олійник». Ім’я проректор автора виписав не лише повністю, але й по батькові (по батькові, до речі, назагал викреслюється редакторами, очевидно, як данина американському чи європейському зразку). Письменників же «нагородили» одним ініціалом. За цим криється ціле покоління надмірної поваги й улесливості до сильних світу цього. Так робить або людина, що тривалий час прожила в Радянському Союзі і яка знає всі «правила» відповідного «етикету», або переляканий першокурсник (згадую, як над уважно виписують деякі студенти-підлабузники всі звання свого керівника в найпримітивнішому рефераті). Отже, поважаючи автора  і жодним чином не підозрюючи його в "коленопреклонении", все ж маємо визнати: надто шанобливе ставлення до тих, хто вищий від тебе посадою, свідчить про його вік і звичаї, притаманні минулому століттю. Для тексту ж важлива уніфікованість: ми всіх поважаємо однаково. Тому Володимир Анатолійович стає просто «В.Бугровим»

І сміх і гріх

Сьогодні мені трапилося інтерв’ю з одним справді чудовим українським поетом. Оскільки кілька творів його я навіть знаю напам’ять, оминути увагою цей текст просто не могла, тим більше, на зустрічі зі студентами, про яку йшлось в матеріалі, я була сама.

Вже з перших абзаців мене охопив жах від двох речей. По-перше, від того, наскільки досить цікаву зустріч можна перетворити  в матеріалі на якесь текстове шмаття і наскільки від цього погане враження складається про поета. По-друге, як виявилося, текст писала одна з кращих студенток цього університету. Ну але це проблема освіти назагал і цього університету зокрема, тож не торкатимусь цього питання. Натомість наведу фрагменти, які мене просто розсмішили.

-          А що буде після поезії?

-        Після поезії буде… Не пісні, як у М. Бажана чи Братів Капронових. Зараз я почав писати мемуари…

Що видно з уривку? Абсолютне невігластво автора, яке кидає тінь на поета. Ну не міг сучасний письменник, по-перше, зробити з братів Капранових пару КапрОнових колгот (щоправда, високошанованих, бо чогось же ж «Брати» з великої літери), а по-друге, сплутати Сергія Жадана, який нині активно займається музикою, із … Миколою Бажаном!!! І якщо в разі з Капрановими можна допустити механічну помилку, то Бажан замість Жадана – це до непристойності прикра помилка.

Мораль сей басни такова: навіть якщо ви філолог з червоним дипломом, але не знаєтесь на темі, про яку пишете, сто разів перевіряйте кожне слово, кожне ім’я і краще перепитати те, що недочули, аніж потім ганьбитися.

Редактор і математика

Якось на вже зверстану шпальту потрапив матеріал, уривок якого пропоную розглянути.

 

…На цій виставці представлено майже півсотні картин Сергія Якутовича, на яких художник зобразив знакові ролі Богдана Ступки у театрі та кіно. Серед них – Іван Мазепа, Тарас Бульба, Богдан Хмельницький, городничий з «Ревізора», фельдмаршал Кутузов, а ще, звичайно, Тев’є-Тевель зі спектаклю, що понад десятиліття з повними аншлагами йшов у Національному театрі імені Франка. Адже саме за роль Тев’є в 1993 році Богдан Ступка отримав Шевченківську премію, а в 2004 був удостоєний титулу «Жива легенда» і визнаний онукою Шолом-Алейхема, письменницею Бел Кауфман, найкращим Тев’є-Молочником у світі…

Наразі не будемо вдаватися в такі деталі, як певна перенасиченість займенників на початку уривку, тавтологія «з повним аншлагом», незрозуміле вивищення «молочника» в ранг власних найменувань, неточна назва театру (втім, по тексту це допускається, бо в попередніх абзацах назва була згадана повністю). Головного редактора при перегляді матеріалу збентежила річ, яку пропустили відповідальний за матеріал редактор та журналіст. Якщо 1993 року актор отримав Шевченківську премію за роль у виставі, що йшла в театрі мало не до останніх днів життя Ступки (про те, що на «Тев’є-Тевеля» неможливо дістати квитки, знаю на власному досвіді), то «понад десятиліття» – це неточна обставина. Адже насправді виставі понад 20 років (якщо бути точним, прем’єра відбулася 1989 року). Воістину приклад, як швидко плине час, що журналіст не йме віри, що вже пройшло не десять, а цілих двадцять років. Отже, варто завжди точно перевіряти всі роки.

Треба бути Шерлоком Холмсом

Перше правило, яке я засвоїла впродовж кількох місяців роботи: завжди перевіряти фактаж оригіналу. Мені спершу довіряли короткі інформаційні матеріали, які в газетах виносяться на перші сторінки. Але можу сказати, що це одне з найважчих завдань. По-перше, до таких матеріалів журналісти часто ставляться несерйозно. Слави на них вони не заживуть, тож навіщо старатися марно. По-друге, несумлінні журналісти (а саме від таких персонажів у редакторів головний біль) нерідко вдаються до методу «плетения словес» (тут мені завжди згадується порада Митрофана Довгалевського із «Саду поетичного», де замість «пишу вірші» треба вживати"примушую німий папір віддавати беззвучно дзвінкі слова муз"). Без сумніву, цей пафос прибирають, але від матеріалу лишається куций хвостик і ти не знаєш, що робити з цим інвалідом. Воістину, що написано пером – «не вырубишь топором», але іноді хочеться просто зарубатиJ Всі ці «красівості» треба знімати, але про це – окремим постом і з прикладами. Наразі the point is показати, як важливо в редагуванні тексту бути уважним і перевіряти кожне написане слово, кожне сполучення фактів, кожну назву. В мене колись мало не стався «прокол», коли в тканині тексту мій мозок не виділив словосполучення «поет Юрій Мушкетик». І якщо вдуматися, то це соромно. Бо слово «поет» засоціювалося зі словом «письменник», а в тому, що Юрій Мушкетик – письменник, сумнівів нема. Але даремно я не зупинилася на цьому, адже Мушкетик – це прозаїк. На щастя, колега помітила цю помилку, нам вдалося її виправити до друку. Але правило думати над кожним словом я засвоїла.

Робота редактора неймовірно розвиває. Причому не тільки гуманітарно. Залежно від спектаклю, іменованому оригіналом матеріалу, ти можеш бути географом, психологом, логіком, психологом (іноді навіть психіатром). Але завжди ти повинен бути Шерлоком Холмсом і не сумніватися в тому, що знаєш про матеріал краще від автора.

Був у мене на чергуванні колись такий текст на першій сторінці. Редагувала я його влітку, якраз всі повернулися з відпусток і в редакції постійно лунали історії про відвідані країни. І ось бачу я такий текстовий фрагмент:

…Було літо 1968 року, червень місяць. Я з маленькою на той час родиною відпочивав у письменницькому Будинку творчості в Коктебелі у Криму: «горіла» путівка когось з іменитих і її в пожежному порядку запропонували мені. Літо було сонячне, діти шукали «курячих богів» — камінчиків з діркою, які потім вішали на шиї, жінки — сердоліків. Гуртом ходили на гору Карабах, запливали в Сердолікову бухту, вели нескінченні розмови. Бо ж і товариство було добірне.

Із старших пригадую мовчазного Євген­а Шабліовського, Івана Багмута зі стрільчастими бровами, а з молодших — на той час — то й не перелічиш усіх: Василь Боровий, Борис Олійник, Стані­слав Тельнюк, Роман Кудлик...

Починаю перевіряти: прізвища з іменами «стріляють», Коктебель начебто справді в Криму. Але я дивлюся на слово «Карабах» і воно починає мені муляти. Наче ж і була в Криму, а от гора Карабах мені не траплялася. Інша справа «Карадаг». Використовую метод «гугл в помощь» і – вуаля – доводиться дивуватися, як автору статті з друзями вдалося так хвацько подолати за короткий період шлях з Коктебеля до Кавказу і назад до Криму Безперечно, ніхто не долав Кавказький гірський хребет, це всього-на-всього описка. Але такі описки важко виловлювати і саме вони дуже часто формують репутацію видання. Так «Карабах»  перетворився на «Карадаг». Пазл зійшовся, всі щасливі.

Передмова до епопеї

Так виходить, що пора студентства затягується й настає період, коли на відвідування університетських пар дивишся дещо по-іншому (читай: «по-філософськи, а тому сенсу в них нема»), починаєш хотіти знайти роботу. Тут ти стикаєшся з проблемою: досвіду роботи немає, важко щось підшукати на половину робочого дня. Але це все квіточки, бо для філолога найскладніше навіть не це. Для знавців гуманітарних наук танталовими муками стає пошук роботи за спеціальністю. Так вже повелося, що абітурієнти, які вирішили пов’язати життя з наукою про душі людські (на моє глибоке переконання, це саме філологія, а не психологія, принаймні, вона в цьому не поступається, просто має свою специфіку) , роблять вибір на користь цього фаху з кількох головних причин. Передусім  це природна схильність.  Іще зі школи розбирати речення й писати твори для таких людей все одно, що насіння лузати. Інша справа тригонометрія, органічна хімія чи механіка.  По-друге, назагал  вступити на філологічний факультет простіше, ніж на юридичний чи економічний. Тобто це, враховуючи наші освітні сумні реалії, дешевше. По-третє, здається, що філологія – настільки широкий фах, що він стане в нагоді при виборі низки професій. На жаль, багато хто втрачає віру в це у процесі навчання, особливо коли знайомі-юристи-економісти-кібернетики саркастично ставлять питання: так хто ж такий філолог, що він робить. І багато хто справді набирає в рота води, ніяковіє й починає сумніватися в виборі. Втім, є й такі, які не замикають своїх можливостей на рівні вчителя й намагаються підшукувати щось інше. І знаходять, звісно.

Існує багато професій, призначених для українського філолога. Науковець, перекладач, журналіст, редактор, копірайтер, коректор  – це найпоширеніші варіанти.  Топовим є варіант журналіст. У ньому, здавалося б, втілено все: можливість висловлювати свої думки й бути почутим, вести активне публічне життя, знайомитися з багатьма людьми, здобути славу, врешті-решт. Але ця професія підходить далеко не всім. Тоді розглядають варіант «редактор». Міркуваннями саме про нього я як редактор-початківець хочу поділитися з вами.

Хто такий редактор?

Коли я йшла на свою першу в житті співбесіду, я не зовсім точно уявляла, хто такий редактор. Безперечно, з таким баченням посади на співбесіду ходити не можна, це суперечить всім порадам і правилам, але так вже в мене склалось. Я йшла й думала: чому я не перечитала цю газету, яка ж моя «ціль» і т. д. Я уявляла редактора відділу як згорбленого миршавого чоловічка в окулярах, замурованого у фортеці зі словників, правопису та інших схожих книжок. Без особистого життя чомусь. Але вибору в мене не було (надто вже набридло слухати тупуваті спецкурси, та й стипендії в житті все частіше виявлялося недостатньо). Так я прийшла в редакцію. Після співбесіди і кількох тижнів випробувального терміну мене взяли.

Це була літературна газета.

З цього все й почалося.