Фотопроблеми

Найлегшим, та не завжди найкращим способом ілюстрування матеріалу про певну знакову постать є добір її портрета. Ідеально, коли фото раритетне, а не запозичене з вікіпедії чи подібних джерел. Коли йдеться про людей, що жили давно, часто можна сплутати фото одного письменника з іншим, адже мало хто бачив їх "воочию". Але завжди знайдеться той, хто знає напевно. Тому щоб уникнути гнівних дзвінків ревних читачів, варто обов'язково перевіряти джерело, звідки взято фото. Бо інакше Наталя Лівицька-Холодна може постати в іпостасі молодої Ірини Вільде. А це недобре.

Плеяда українських Дюм

Нещодавно прочитала книжку Ю. Винничука «Танго смерті». Назагал книжка мені сподобалась, оформлення теж непогане (правда, фотка дуже поширена, нічого раритетного, але менше з тим). Та коли я побачила, що написано на обкладинці під інформацією про автора, то мало не реготала. І все тому, що «виважений» критик Андрій Любка назвав Винничука «українським Умберто Еко». Для тих, хто, власне, читав «Ім’я троянди», розуміє, що спільність цього твору із «Танго смерті» годі відшукати, не враховуючи подорожі персонажів містичною бібліотекою, але та подорож швидше змальована як пародія. Нікого не хочу образити, але, направду, «як  свиня на коня». До чого, здавалося б, ці роздуми? Просто дуже часто автори у своїх рецензіях вдаються до солодкавих гіперболізацій того, про кого пишуть. Так на овиді нашої літератури з’являються наші, українські, Паоло Коельйо, Дюма, Шекспіри, а віднедавна їхній гурток привітав нового члена – Умберто Еко. Але найкумедніше починається, коли п’єдестал ділять між кількома письменниками. У нас вже є два Дюма – Володимир Малик і Іван Корсак, а ось вчора в тексті я виявила, що українським Шекспіром називають не тільки Лесю Українку, але й Марка Кропивницького. Все це має досить кумедний вигляд, тому, як на мене, краще лишати Лесю Українку нею ж. Так не тільки «самодостатніше», але й спокійніше.Та й здорового глузду більше.

Про завбачливість

На роботу редактора часто впливають, умовно кажучи, позатекстові чинники. Добираючи матеріал до того чи того числа, потрібно враховувати, коли це число вийде, які особливі дати припадають на дні виходу газети. Минулої суботи Україна вшановувала пам’ять жертв голодоморів. Ще до того, як зорієнтуватись, що номер вийде за кілька днів до останньої суботи листопада, ми планували дати матеріали до «Вишняка». Але головний редактор зауважив, що це буде, м’яко кажучи, недоречно в ці чорні для всіх нас дні. І ми вирішили перечекати, адже на такі недоречності свідома спільнота реагує миттєво й безкомпромісно.

Як виявилось, саме 24 листопада вручали нагороду «Золотий письменник України». Урочисту церемонію з фуршетом, що проводилася в день жалоби,  гостро розкритикувало кілька журналістів (тут один із прикладів http://blogs.pravda.com.ua/authors/slavinska/50b33460c65d7/ ), і навіть слова про те, що пам’ять жертв вшанували хвилиною мовчання, не «загладили» враження про подію. Отже,  завжди варто виважено планувати той чи той захід, щоб не траплялося прикрощів.

Як не треба писати текстівки

У котрійсь із газет колега побачила ось це фото:

Під ним була геніальна текстівка: Святкування Дня Перемоги (Лев Парцхаладзе разом з дружиною та дітьми)
Постає питання: хто ж тут Лев Парцхаладзе і де його дружина й діти? Оця вся юрба? Як кажуть, без ста грамів не розібратись:)

За кадром

Щоб трішки розвеселитись пропоную почитати дещо з моєї придуманої рубрики "Перло многоцінне"

…він завжди був наполегливим хлопчиною:з дитинства захоплювався спиртом…
…поетично стурбована молодь…
…організував у чарівному завербованому куточку Здолбунівщини виїзне літературне засідання…
…(із матеріалу про ювілей Львівської політехніки,але сміятимуться тільки знавці контексту):…пане Станіславе,зачарована Вашим темпераментом. Чи легко Вам бути таким і чи легко Вашій дружині…
…небуденний розум в нього поєднувався із вмінням орієнтуватися на загальнолюдське та співвідносити загальне з конкретним…
…Юлія Тимошенко – Воїн Світла…
…сором’язливі повії на шпильках…
…на вечорі всі дякували жінці, що прийшла після смерті…
…Напевне, все ж,Україна – земля матріархату. Жінкам тут не треба завойовувати собі рівність у праці, у здобуванні мамонта, у забезпеченні перспективи дітей і держави…
…пані Люба – письменниця вглиб і вшир, і вгору національна…
…Миколі Петровичу йшов дев' ятий рік, коли Хрущов їздив у Америку…
…приватні колекціонери готові платити за його божественні фігури бешенісінькі суми…
…В.К і В.Д. цього вечора відзначили несподіваність книги, авторську свіжість в підходах до все охватної теми буття землян на планеті…
…То нічого, що набагато молодша і короткозора.Тільки б людиною була…

..у романі "...", де надзвичайно точно подано як фізіологію, так і справдешню анатомію стосунків у сучасному виші
...Пане Президенте, ми згодні з Вами, що треба провести ретельну експертизу закону. Звичайно, краще це було б зробити перед його прийняттям.
...Батьки були національно свідомими робітниками, постійними учасниками драматичних гуртків.
...Українські шаровари,під якими билося справжнє українське серце.
...поет вдало і непомітно оперує кольористикою, використовує несподівані точки зору...

прикрі сторінки чергування

Ось прийшов час написати і про свій провал на чергуванні, а не тільки розповідати про чужі. Один із матеріалів номера був проілюстрований обкладинкою книжки. Верстальниця знайшла обкладинку в інтернеті, ось ця обкладинка

Зауваживши, що в тексті назва збірки звучить просто "Білу лампу внесу тобі в ніч...", я здивувалась, але ж на обкладинці було написане оте злополучне "на халяву". Можливо, до книги вміщено, наприклад, цикл віршів і поему, тому й подано дві назви. Ну не я ж дописувала цю дурну "халяву", так зображено на обкладинці, тому нічого я не виправляла. А треба було. А тепер можете голосно сміятися (якщо хто ще не зрозумів, як так вийшло). "На халяву" - це майстерно вписаний до обкладинки знак копірайту однойменного сайту, звідки взяли цю обкладинку. І через такий недогляд лірична назва збірки перетворилася на посміховисько. І це була моя провина, що я не дослідила цю невідповідність глибше, а більшу увагу звернула на інші матеріали номера.Так що авторам рецензій краще самим додавати до тексту рецензовані книжки, бо і в цьому теж виявляється культура подачі матеріалу до видання. А якщо вже обкладинки немає, то треба брати їх із сайту видавництва. Отакі-от пироги. Невеселі. Але нічого, відтепер буду "зрить в оба" і прошу в автора книжки вибачення за недогляд.

Як вшанували не того Скуратівського

Цього тижня трапився матеріал про вшанування пам’яті  письменника, автора «Берегині» Василя Скуратівського. Автор статті згадав про меморіальну дошку Скуратівського, встановлену в Малині Житомирської області. Звісно, я вирішила, що можна використати фото дошки як ілюстрацію до матеріалу. Але виявилось, що на меморіальній дошці використали фото не Василя, а … мистецтвознавця Вадима Скуратівського (досі живого, до речі). Не знаю, чи відомо панові Вадиму, як його «увіковічнили», але зрозуміло одне: це жахливий недогляд. Не впевнена, чи висить та дошка досі, чи ні, але істина така: в будь-якій роботі треба сто разів відміряти і раз відрізати.

Колаж із сайту www.malyn.com.ua, зліва направо - меморіальна дошка, Василь Скуратівський, Вадим Скуратівський

Психологія і помилки

Редагування матеріалів нерідко відкриває певні закономірності, не пов’язані з темою статті Іноді можна прослідкувати психологію не тільки окремої людини, але й цілого покоління. Ознайомимось із таким уривком:

«Після тривалих розмов та ініціацій відкривається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка Літературний інститут.  11 вересня відбулося перше розширене засідання робочої групи по створенню Інституту, яку очолює проректор університету Відкриваючи засідання, він сказав, що ректорат університету Володимир Анатолійович Бугров конструктивно зреагував на пропозицію ініціативної групи відомих письменників щодо створення Інституту, передав у вищі державні інстанції відповідне клопотання, а також доручив університетським філологам підготувати для цієї мети пакет потрібної в таких випадках навчальної документації. (А серед ініціаторів створення Літінституту були письменники І. Дзюба, І. Драч, Ю. Мушкетик, М. Наєнко, Б. Олійник і В. Яворівський;). У підготовці стартової навчальної документації брала участь також Національна спілка письменників, зокрема її голова В. Баранов, відповідальний за роботу з молодими авторами С. Пантюк, поети й прозаїки В. Герасимюк, В. Даниленко, В. Фольварочний та ін.».

Що ж найбільше привернуло мою увагу в цьому уривку? Звернімо увагу, як автор називає проректора університету і як він називає письменників. «Володимир Анатолійович Бугров» і «І. Дзюба, І. Драч, Ю. Мушкетик, М. Наєнко, Б. Олійник». Ім’я проректор автора виписав не лише повністю, але й по батькові (по батькові, до речі, назагал викреслюється редакторами, очевидно, як данина американському чи європейському зразку). Письменників же «нагородили» одним ініціалом. За цим криється ціле покоління надмірної поваги й улесливості до сильних світу цього. Так робить або людина, що тривалий час прожила в Радянському Союзі і яка знає всі «правила» відповідного «етикету», або переляканий першокурсник (згадую, як над уважно виписують деякі студенти-підлабузники всі звання свого керівника в найпримітивнішому рефераті). Отже, поважаючи автора  і жодним чином не підозрюючи його в "коленопреклонении", все ж маємо визнати: надто шанобливе ставлення до тих, хто вищий від тебе посадою, свідчить про його вік і звичаї, притаманні минулому століттю. Для тексту ж важлива уніфікованість: ми всіх поважаємо однаково. Тому Володимир Анатолійович стає просто «В.Бугровим»

І сміх і гріх

Сьогодні мені трапилося інтерв’ю з одним справді чудовим українським поетом. Оскільки кілька творів його я навіть знаю напам’ять, оминути увагою цей текст просто не могла, тим більше, на зустрічі зі студентами, про яку йшлось в матеріалі, я була сама.

Вже з перших абзаців мене охопив жах від двох речей. По-перше, від того, наскільки досить цікаву зустріч можна перетворити  в матеріалі на якесь текстове шмаття і наскільки від цього погане враження складається про поета. По-друге, як виявилося, текст писала одна з кращих студенток цього університету. Ну але це проблема освіти назагал і цього університету зокрема, тож не торкатимусь цього питання. Натомість наведу фрагменти, які мене просто розсмішили.

-          А що буде після поезії?

-        Після поезії буде… Не пісні, як у М. Бажана чи Братів Капронових. Зараз я почав писати мемуари…

Що видно з уривку? Абсолютне невігластво автора, яке кидає тінь на поета. Ну не міг сучасний письменник, по-перше, зробити з братів Капранових пару КапрОнових колгот (щоправда, високошанованих, бо чогось же ж «Брати» з великої літери), а по-друге, сплутати Сергія Жадана, який нині активно займається музикою, із … Миколою Бажаном!!! І якщо в разі з Капрановими можна допустити механічну помилку, то Бажан замість Жадана – це до непристойності прикра помилка.

Мораль сей басни такова: навіть якщо ви філолог з червоним дипломом, але не знаєтесь на темі, про яку пишете, сто разів перевіряйте кожне слово, кожне ім’я і краще перепитати те, що недочули, аніж потім ганьбитися.

Редактор і математика

Якось на вже зверстану шпальту потрапив матеріал, уривок якого пропоную розглянути.

 

…На цій виставці представлено майже півсотні картин Сергія Якутовича, на яких художник зобразив знакові ролі Богдана Ступки у театрі та кіно. Серед них – Іван Мазепа, Тарас Бульба, Богдан Хмельницький, городничий з «Ревізора», фельдмаршал Кутузов, а ще, звичайно, Тев’є-Тевель зі спектаклю, що понад десятиліття з повними аншлагами йшов у Національному театрі імені Франка. Адже саме за роль Тев’є в 1993 році Богдан Ступка отримав Шевченківську премію, а в 2004 був удостоєний титулу «Жива легенда» і визнаний онукою Шолом-Алейхема, письменницею Бел Кауфман, найкращим Тев’є-Молочником у світі…

Наразі не будемо вдаватися в такі деталі, як певна перенасиченість займенників на початку уривку, тавтологія «з повним аншлагом», незрозуміле вивищення «молочника» в ранг власних найменувань, неточна назва театру (втім, по тексту це допускається, бо в попередніх абзацах назва була згадана повністю). Головного редактора при перегляді матеріалу збентежила річ, яку пропустили відповідальний за матеріал редактор та журналіст. Якщо 1993 року актор отримав Шевченківську премію за роль у виставі, що йшла в театрі мало не до останніх днів життя Ступки (про те, що на «Тев’є-Тевеля» неможливо дістати квитки, знаю на власному досвіді), то «понад десятиліття» – це неточна обставина. Адже насправді виставі понад 20 років (якщо бути точним, прем’єра відбулася 1989 року). Воістину приклад, як швидко плине час, що журналіст не йме віри, що вже пройшло не десять, а цілих двадцять років. Отже, варто завжди точно перевіряти всі роки.

Треба бути Шерлоком Холмсом

Перше правило, яке я засвоїла впродовж кількох місяців роботи: завжди перевіряти фактаж оригіналу. Мені спершу довіряли короткі інформаційні матеріали, які в газетах виносяться на перші сторінки. Але можу сказати, що це одне з найважчих завдань. По-перше, до таких матеріалів журналісти часто ставляться несерйозно. Слави на них вони не заживуть, тож навіщо старатися марно. По-друге, несумлінні журналісти (а саме від таких персонажів у редакторів головний біль) нерідко вдаються до методу «плетения словес» (тут мені завжди згадується порада Митрофана Довгалевського із «Саду поетичного», де замість «пишу вірші» треба вживати"примушую німий папір віддавати беззвучно дзвінкі слова муз"). Без сумніву, цей пафос прибирають, але від матеріалу лишається куций хвостик і ти не знаєш, що робити з цим інвалідом. Воістину, що написано пером – «не вырубишь топором», але іноді хочеться просто зарубатиJ Всі ці «красівості» треба знімати, але про це – окремим постом і з прикладами. Наразі the point is показати, як важливо в редагуванні тексту бути уважним і перевіряти кожне написане слово, кожне сполучення фактів, кожну назву. В мене колись мало не стався «прокол», коли в тканині тексту мій мозок не виділив словосполучення «поет Юрій Мушкетик». І якщо вдуматися, то це соромно. Бо слово «поет» засоціювалося зі словом «письменник», а в тому, що Юрій Мушкетик – письменник, сумнівів нема. Але даремно я не зупинилася на цьому, адже Мушкетик – це прозаїк. На щастя, колега помітила цю помилку, нам вдалося її виправити до друку. Але правило думати над кожним словом я засвоїла.

Робота редактора неймовірно розвиває. Причому не тільки гуманітарно. Залежно від спектаклю, іменованому оригіналом матеріалу, ти можеш бути географом, психологом, логіком, психологом (іноді навіть психіатром). Але завжди ти повинен бути Шерлоком Холмсом і не сумніватися в тому, що знаєш про матеріал краще від автора.

Був у мене на чергуванні колись такий текст на першій сторінці. Редагувала я його влітку, якраз всі повернулися з відпусток і в редакції постійно лунали історії про відвідані країни. І ось бачу я такий текстовий фрагмент:

…Було літо 1968 року, червень місяць. Я з маленькою на той час родиною відпочивав у письменницькому Будинку творчості в Коктебелі у Криму: «горіла» путівка когось з іменитих і її в пожежному порядку запропонували мені. Літо було сонячне, діти шукали «курячих богів» — камінчиків з діркою, які потім вішали на шиї, жінки — сердоліків. Гуртом ходили на гору Карабах, запливали в Сердолікову бухту, вели нескінченні розмови. Бо ж і товариство було добірне.

Із старших пригадую мовчазного Євген­а Шабліовського, Івана Багмута зі стрільчастими бровами, а з молодших — на той час — то й не перелічиш усіх: Василь Боровий, Борис Олійник, Стані­слав Тельнюк, Роман Кудлик...

Починаю перевіряти: прізвища з іменами «стріляють», Коктебель начебто справді в Криму. Але я дивлюся на слово «Карабах» і воно починає мені муляти. Наче ж і була в Криму, а от гора Карабах мені не траплялася. Інша справа «Карадаг». Використовую метод «гугл в помощь» і – вуаля – доводиться дивуватися, як автору статті з друзями вдалося так хвацько подолати за короткий період шлях з Коктебеля до Кавказу і назад до Криму Безперечно, ніхто не долав Кавказький гірський хребет, це всього-на-всього описка. Але такі описки важко виловлювати і саме вони дуже часто формують репутацію видання. Так «Карабах»  перетворився на «Карадаг». Пазл зійшовся, всі щасливі.