Про завбачливість

На роботу редактора часто впливають, умовно кажучи, позатекстові чинники. Добираючи матеріал до того чи того числа, потрібно враховувати, коли це число вийде, які особливі дати припадають на дні виходу газети. Минулої суботи Україна вшановувала пам’ять жертв голодоморів. Ще до того, як зорієнтуватись, що номер вийде за кілька днів до останньої суботи листопада, ми планували дати матеріали до «Вишняка». Але головний редактор зауважив, що це буде, м’яко кажучи, недоречно в ці чорні для всіх нас дні. І ми вирішили перечекати, адже на такі недоречності свідома спільнота реагує миттєво й безкомпромісно.

Як виявилось, саме 24 листопада вручали нагороду «Золотий письменник України». Урочисту церемонію з фуршетом, що проводилася в день жалоби,  гостро розкритикувало кілька журналістів (тут один із прикладів http://blogs.pravda.com.ua/authors/slavinska/50b33460c65d7/ ), і навіть слова про те, що пам’ять жертв вшанували хвилиною мовчання, не «загладили» враження про подію. Отже,  завжди варто виважено планувати той чи той захід, щоб не траплялося прикрощів.

Як не треба писати текстівки

У котрійсь із газет колега побачила ось це фото:

Під ним була геніальна текстівка: Святкування Дня Перемоги (Лев Парцхаладзе разом з дружиною та дітьми)
Постає питання: хто ж тут Лев Парцхаладзе і де його дружина й діти? Оця вся юрба? Як кажуть, без ста грамів не розібратись:)

За кадром

Щоб трішки розвеселитись пропоную почитати дещо з моєї придуманої рубрики "Перло многоцінне"

…він завжди був наполегливим хлопчиною:з дитинства захоплювався спиртом…
…поетично стурбована молодь…
…організував у чарівному завербованому куточку Здолбунівщини виїзне літературне засідання…
…(із матеріалу про ювілей Львівської політехніки,але сміятимуться тільки знавці контексту):…пане Станіславе,зачарована Вашим темпераментом. Чи легко Вам бути таким і чи легко Вашій дружині…
…небуденний розум в нього поєднувався із вмінням орієнтуватися на загальнолюдське та співвідносити загальне з конкретним…
…Юлія Тимошенко – Воїн Світла…
…сором’язливі повії на шпильках…
…на вечорі всі дякували жінці, що прийшла після смерті…
…Напевне, все ж,Україна – земля матріархату. Жінкам тут не треба завойовувати собі рівність у праці, у здобуванні мамонта, у забезпеченні перспективи дітей і держави…
…пані Люба – письменниця вглиб і вшир, і вгору національна…
…Миколі Петровичу йшов дев' ятий рік, коли Хрущов їздив у Америку…
…приватні колекціонери готові платити за його божественні фігури бешенісінькі суми…
…В.К і В.Д. цього вечора відзначили несподіваність книги, авторську свіжість в підходах до все охватної теми буття землян на планеті…
…То нічого, що набагато молодша і короткозора.Тільки б людиною була…

..у романі "...", де надзвичайно точно подано як фізіологію, так і справдешню анатомію стосунків у сучасному виші
...Пане Президенте, ми згодні з Вами, що треба провести ретельну експертизу закону. Звичайно, краще це було б зробити перед його прийняттям.
...Батьки були національно свідомими робітниками, постійними учасниками драматичних гуртків.
...Українські шаровари,під якими билося справжнє українське серце.
...поет вдало і непомітно оперує кольористикою, використовує несподівані точки зору...

прикрі сторінки чергування

Ось прийшов час написати і про свій провал на чергуванні, а не тільки розповідати про чужі. Один із матеріалів номера був проілюстрований обкладинкою книжки. Верстальниця знайшла обкладинку в інтернеті, ось ця обкладинка

Зауваживши, що в тексті назва збірки звучить просто "Білу лампу внесу тобі в ніч...", я здивувалась, але ж на обкладинці було написане оте злополучне "на халяву". Можливо, до книги вміщено, наприклад, цикл віршів і поему, тому й подано дві назви. Ну не я ж дописувала цю дурну "халяву", так зображено на обкладинці, тому нічого я не виправляла. А треба було. А тепер можете голосно сміятися (якщо хто ще не зрозумів, як так вийшло). "На халяву" - це майстерно вписаний до обкладинки знак копірайту однойменного сайту, звідки взяли цю обкладинку. І через такий недогляд лірична назва збірки перетворилася на посміховисько. І це була моя провина, що я не дослідила цю невідповідність глибше, а більшу увагу звернула на інші матеріали номера.Так що авторам рецензій краще самим додавати до тексту рецензовані книжки, бо і в цьому теж виявляється культура подачі матеріалу до видання. А якщо вже обкладинки немає, то треба брати їх із сайту видавництва. Отакі-от пироги. Невеселі. Але нічого, відтепер буду "зрить в оба" і прошу в автора книжки вибачення за недогляд.

Як вшанували не того Скуратівського

Цього тижня трапився матеріал про вшанування пам’яті  письменника, автора «Берегині» Василя Скуратівського. Автор статті згадав про меморіальну дошку Скуратівського, встановлену в Малині Житомирської області. Звісно, я вирішила, що можна використати фото дошки як ілюстрацію до матеріалу. Але виявилось, що на меморіальній дошці використали фото не Василя, а … мистецтвознавця Вадима Скуратівського (досі живого, до речі). Не знаю, чи відомо панові Вадиму, як його «увіковічнили», але зрозуміло одне: це жахливий недогляд. Не впевнена, чи висить та дошка досі, чи ні, але істина така: в будь-якій роботі треба сто разів відміряти і раз відрізати.

Колаж із сайту www.malyn.com.ua, зліва направо - меморіальна дошка, Василь Скуратівський, Вадим Скуратівський

Психологія і помилки

Редагування матеріалів нерідко відкриває певні закономірності, не пов’язані з темою статті Іноді можна прослідкувати психологію не тільки окремої людини, але й цілого покоління. Ознайомимось із таким уривком:

«Після тривалих розмов та ініціацій відкривається в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка Літературний інститут.  11 вересня відбулося перше розширене засідання робочої групи по створенню Інституту, яку очолює проректор університету Відкриваючи засідання, він сказав, що ректорат університету Володимир Анатолійович Бугров конструктивно зреагував на пропозицію ініціативної групи відомих письменників щодо створення Інституту, передав у вищі державні інстанції відповідне клопотання, а також доручив університетським філологам підготувати для цієї мети пакет потрібної в таких випадках навчальної документації. (А серед ініціаторів створення Літінституту були письменники І. Дзюба, І. Драч, Ю. Мушкетик, М. Наєнко, Б. Олійник і В. Яворівський;). У підготовці стартової навчальної документації брала участь також Національна спілка письменників, зокрема її голова В. Баранов, відповідальний за роботу з молодими авторами С. Пантюк, поети й прозаїки В. Герасимюк, В. Даниленко, В. Фольварочний та ін.».

Що ж найбільше привернуло мою увагу в цьому уривку? Звернімо увагу, як автор називає проректора університету і як він називає письменників. «Володимир Анатолійович Бугров» і «І. Дзюба, І. Драч, Ю. Мушкетик, М. Наєнко, Б. Олійник». Ім’я проректор автора виписав не лише повністю, але й по батькові (по батькові, до речі, назагал викреслюється редакторами, очевидно, як данина американському чи європейському зразку). Письменників же «нагородили» одним ініціалом. За цим криється ціле покоління надмірної поваги й улесливості до сильних світу цього. Так робить або людина, що тривалий час прожила в Радянському Союзі і яка знає всі «правила» відповідного «етикету», або переляканий першокурсник (згадую, як над уважно виписують деякі студенти-підлабузники всі звання свого керівника в найпримітивнішому рефераті). Отже, поважаючи автора  і жодним чином не підозрюючи його в "коленопреклонении", все ж маємо визнати: надто шанобливе ставлення до тих, хто вищий від тебе посадою, свідчить про його вік і звичаї, притаманні минулому століттю. Для тексту ж важлива уніфікованість: ми всіх поважаємо однаково. Тому Володимир Анатолійович стає просто «В.Бугровим»

І сміх і гріх

Сьогодні мені трапилося інтерв’ю з одним справді чудовим українським поетом. Оскільки кілька творів його я навіть знаю напам’ять, оминути увагою цей текст просто не могла, тим більше, на зустрічі зі студентами, про яку йшлось в матеріалі, я була сама.

Вже з перших абзаців мене охопив жах від двох речей. По-перше, від того, наскільки досить цікаву зустріч можна перетворити  в матеріалі на якесь текстове шмаття і наскільки від цього погане враження складається про поета. По-друге, як виявилося, текст писала одна з кращих студенток цього університету. Ну але це проблема освіти назагал і цього університету зокрема, тож не торкатимусь цього питання. Натомість наведу фрагменти, які мене просто розсмішили.

-          А що буде після поезії?

-        Після поезії буде… Не пісні, як у М. Бажана чи Братів Капронових. Зараз я почав писати мемуари…

Що видно з уривку? Абсолютне невігластво автора, яке кидає тінь на поета. Ну не міг сучасний письменник, по-перше, зробити з братів Капранових пару КапрОнових колгот (щоправда, високошанованих, бо чогось же ж «Брати» з великої літери), а по-друге, сплутати Сергія Жадана, який нині активно займається музикою, із … Миколою Бажаном!!! І якщо в разі з Капрановими можна допустити механічну помилку, то Бажан замість Жадана – це до непристойності прикра помилка.

Мораль сей басни такова: навіть якщо ви філолог з червоним дипломом, але не знаєтесь на темі, про яку пишете, сто разів перевіряйте кожне слово, кожне ім’я і краще перепитати те, що недочули, аніж потім ганьбитися.