Фотопроблеми

Найлегшим, та не завжди найкращим способом ілюстрування матеріалу про певну знакову постать є добір її портрета. Ідеально, коли фото раритетне, а не запозичене з вікіпедії чи подібних джерел. Коли йдеться про людей, що жили давно, часто можна сплутати фото одного письменника з іншим, адже мало хто бачив їх "воочию". Але завжди знайдеться той, хто знає напевно. Тому щоб уникнути гнівних дзвінків ревних читачів, варто обов'язково перевіряти джерело, звідки взято фото. Бо інакше Наталя Лівицька-Холодна може постати в іпостасі молодої Ірини Вільде. А це недобре.

Плеяда українських Дюм

Нещодавно прочитала книжку Ю. Винничука «Танго смерті». Назагал книжка мені сподобалась, оформлення теж непогане (правда, фотка дуже поширена, нічого раритетного, але менше з тим). Та коли я побачила, що написано на обкладинці під інформацією про автора, то мало не реготала. І все тому, що «виважений» критик Андрій Любка назвав Винничука «українським Умберто Еко». Для тих, хто, власне, читав «Ім’я троянди», розуміє, що спільність цього твору із «Танго смерті» годі відшукати, не враховуючи подорожі персонажів містичною бібліотекою, але та подорож швидше змальована як пародія. Нікого не хочу образити, але, направду, «як  свиня на коня». До чого, здавалося б, ці роздуми? Просто дуже часто автори у своїх рецензіях вдаються до солодкавих гіперболізацій того, про кого пишуть. Так на овиді нашої літератури з’являються наші, українські, Паоло Коельйо, Дюма, Шекспіри, а віднедавна їхній гурток привітав нового члена – Умберто Еко. Але найкумедніше починається, коли п’єдестал ділять між кількома письменниками. У нас вже є два Дюма – Володимир Малик і Іван Корсак, а ось вчора в тексті я виявила, що українським Шекспіром називають не тільки Лесю Українку, але й Марка Кропивницького. Все це має досить кумедний вигляд, тому, як на мене, краще лишати Лесю Українку нею ж. Так не тільки «самодостатніше», але й спокійніше.Та й здорового глузду більше.